«Біль нашої пам’яті – Голодомор в Україні 1932-33 рр.»

23 листопада бібліотекар Благодатнівської сільської бібліотеки-філії провела бібліографічний огляд літератури «Біль нашої пам’яті – Голодомор в Україні 1932-33 рр.» для працівників Благодатнівського старостинського округу. Документально з’ясовано і стверджено, що це був спланований геноцид саме проти українського селянства – носія національної ідентичності як в Україні, так і в близькому зарубіжжі, де компактно проживали українці.

Факти вперта річ. Вони жили в серцях багатьох свідків цієї трагедії, але про них заговорили на повний голос лише із здобуттям незалежності. В бібліотеці зберігаються спогади односельців (на жаль, уже колишніх) про страшні роки голодомору в наших селах.

ГОРЛОВ СТЕПАН КАСЯНОВИЧ, 1929 р.н., ветеран війни, житель села Благодатне:

«Під час голоду був ще малим, але добре пам’ятаю як сім’я голодувала. Мати пекла моторженики з щириці і це була страва кожного дня. Коли активісти шукали зерно в хаті, штурхали гострими палицями під піч, я сидів в хліву і обіймав овечку, щоб та не подала голосу і її не забрали. Добре пам’ятаю ті жахливі дні і думаю, що голод був великий не неврожаєм, а тим, що у людей все відібрали». (записано зі слів Горлова С.К. , 2005 р.)

ПУЗІН АННА ІВАНІВНА, 1914 р.н., жителька села Григорівка:

«Голод 1932-33 років пам’ятаю дуже добре. Нашій сім’ї було дуже скрутно. Активісти забрали все зерно. Велика сім’я голодувала. Вижили за рахунок того, що я завербувалаcя в місто Кривий Ріг на будівництво заводу, там хоч трохи давали хліба та жменьку тюльки. Збирала хліб і везла в село у вихідні, хоч сама весь час голодувала. Сім’ю підтримувала корівка, яка давала зовсім мало молока.

Багато разів до нашої хати приходили активісти шукати зерно, забрали навіть квасолю у горщику.

Мати на узбіччі поля назбирала мишиних гнізд з надією, що там можливо залишилося зерно в колосках. Так її судили за ті збірки. Батько всю вину взяв на себе і пішов до тюрми, аби тільки мати залишилася з дітьми. Готували їжу з лободи , щириці, пухли з голоду. Важко було…». (записано зі слів Пузін А.І. 2004 р.)

Кожен громадянин України і кожна українська сім’я схилились перед пам’яттю наших невинно загиблих батьків, братів, сестер. Це дуже потрібно для кожного з нас, для нинішнього і прийдешнього поколінь, для нашої єдності, для нашої віри у життя і справедливість.